Добавить в избранное

ЭмИкИ_RuLeZz... ЭмО ЛюБоВь... ТуТ!

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » ЭмИкИ_RuLeZz... ЭмО ЛюБоВь... ТуТ! » НаШи ДнЕвНики » Просто біль


Просто біль

Сообщений 1 страница 5 из 5

1

Біль?? Це занадто маленьке слово щоб нести у собі так багато сенсу, мук, страждань.. Від болю у мене просто заніміло серце.. Я б ніколи не могла б подумати, що мені близька людина може принести таку прикрість…Важко.. Я здивована.. Біль для мене - це вже кожен крок на зустріч якісь потребуючій цього людині, адже хтозна, що мені вдасться відчути цього разу.. Тепер я просто боюсь всього, Всіх, тебе.. Для мене біль – це ти.. Але водночас цей біль є гіркою насолодою у моєму житті.. Я щаслива мати такі гіркі муки..
     Для мене вже неважливо хто саме наносить мені цю прикрість.. Просто тепер дедалі частіше хочеться відчувати у собі ці страждання, ці муки, ці хвилини, важкого для мене, плачу, істерики, гніву та ненависті… Ці хвилини, під час яких я хотіла покинути світ назавжди, просто зникнути якнайдалі від караючого погляду, від зацікавлених очей, які дивились на мій збентежений вигляд і бажали по швидше дізнатись причину всього, що сталося, щоб мати нову тему для пустого обговорення.. Мені важко було існувати весь цей час.. Хотілося зникнути з лиця землі, втратити зв'язок з гравітацією і просто полетіти в небо до самотніх літаків, а потім дедалі вище-вище.. Ні, навіть ще вище. Туди де не існує нікого.. Туди де я б могла просто пережити всі ці хвилювання, роздуми.. Туди, де б існувала лише я.. Так, єдина я..

0

2

Дощ
   
Якби хоч хтось знав, як хочеться просто сидячи на підвіконні в тиші послухати таємничий стукіт краплин дощу по шибці…. Як воно насторожує.. Як розслабляє.. Як  дає можливість згадати все, що мало для тебе величезне значення.. Ці спогади просто розривають твоє серце і як на диво тобі досить таки приємно відчувати цей несамовитий біль… Знову перед очима повстала картина минулого.. Минуле щастя, радість, але разом з цим згадується і саме неприємне: зрада, біль, суперечки.. Стає важко.. Ти знову згадуєш, як в тобі помирали почуття, доживало останні хвилинки твоє кохання.. Як воно розправляло свої понівечені крила та покидало твоє тіло, твоє серце, твої думки.. З цього моменту все стане на свої місця, ітиме швидкоплинно, не змінюючи декорацій.. Ти просто зникаєш з поля зору знайомих тобі людей, ти  втрачаєш своє обличчя. Вперше в житті ти матимеш такий великий сплеск емоцій.. Ти просто не витримаєш цього!! Це нісенітниці.. Ти вже вкотре розумієш, що він не цінував тебе, як особистість, як людину, з якою йому було б дуже добре та ніколи б не думав би про те, що життя має якийсь негатив..  Зараз ти розумієш, що йому подобались твої сльози… Ти хотіла щоб це було лише раз, щоб це були останні сльози горя на всі ваші спільні відносини… Але нажаль.. Він хотів, щоб це було завжди.. Щоб ти постійно страждала за ним.. Тепер дедалі більше ти починаєш розуміти, що твоє життя сповнене всілякого лайна… І знову доторки дощу в нічній тиші… Нарешті дочекалася..  Тепер є змога продумати все, на що у мене так і не вистачало часу.. Тепер я дійсно розумію, що людська тупість неосяжна.. Вона, не маючи меж, принижує всіх.. В нашій уяві прихована справжня реальність.. реальність без позерства та надмірності. Все чого я бажаю це ідеї...натхнення...та трішки уваги...від кого...для чого...присутність питань-відсутність відповідей.. просто нікому.. та й чи варто.. я залишаю все це вам. .воно вас не варте, але з душею.. хоча де там...звідки їй з’явитися у цьому безглуздому витворі реальності.. тіло не варте душі...душа занадто багато означає.. тіло - нічого...для когось навпаки.. ці хтось - помиляються.. а можливо - я.. для чого і для кого це все вирішувати не мені.. мені байдуже, як байдуже людям, коли поруч гине чиєсь життя.. мені набридло це бачити. .хоча чи маю право я так говорити, коли хтось би віддав усе заради того, щоб мати таку можливість.. виходить , що і мені байдуже? можливо.. моє серце ізольоване від світу.. воно втопилося в сльозах і нездатне щось тепер говорити.. помрій за мене...зроби за мене...проживи за мене життя, а я подивлюся зі сторони.. за товстим шаром скла з металічним напиленням я спостерігатиму за тобою, як на допиті злочинця чи підозрюваного, а ти фарбуватимеш очі, навіть не здогадуючись, що звідти.. зсередини на тебе дивиться пара аналогічних очей.. очі...як на мене це найтаємніше, що можливо вигадати.. ненавиджу темні окуляри.. вони закривають людину.. люблю сутінки... час для мрій.. вони захоплюють мене.. я віддаюсь їм цілком і повністю.. я стою перед ними оголеною.. повністю відданою своїм почуттям.. емоції.. хто їх вигадав?.. відповіді не існу.. чи можливо я погано шукала?.. я здатна випити усі твої сльози і намалювати тебе на воді.. здатна розгледіти тебе в ультрафіолетовому промінні і вбити поглядом, щоб ніколи більше не зустрітися.. ти вигадав мене. як чарівник.. ти вклав у мене все що міг...але про де що забув.... ти занадто часто змінюєш клієнтів...чи то пак-клієнток.. образливо.... зруйновані мрії.. стерті кордони між уявою та реальністю.. наведені кордони між нами.. кому потрібно , щоб ми прокидалися окремо? кому потрібні проблеми? кому належить цей безглуздий, гнітючий винахід? можу закластися, що встромила б поржавілого ножа йому в горло.. а чи маю право.. ніхто не має.. я взагалі була впевнена, що мене не існує.. вічність пригнічує.. полетіти? надайте крила...

0

3

Даремно
     
       Привіт… Знову я… Довго думала і вирішила… Вирішила, що все сказане мною було даремним.. Чомусь, чесно кажучи, раніше, з самого початку нашої розмови, мені не думалось, що цей комп’ютер так мордуватиме мене…  Що я стрімголов летітиму додому, щоб весь день провести в асьці очікуючи на якусь відповідь?... Чому ввечері я вимикаю цю, зморену часом та роботою машину, з несамовитим болем та відчуттям нанесеної образи?! Це безумство… Тепер я полонянка комп’ютера. Зараз більшість мого часу, думок, мрій, бажань пов’язані саме з ним.. Сама незнаю чому, але мені просто не вдається просто взяти і відпустити тебе.. Відпустити назавжди, щоб більше не входити у це становище, щоб більше не було цього нестерпного очікування, плекання надій, які зможуть виявитись марними.. Зараз я борсаюсь між двома берегами.. Я незнаю куди мені треба.. Чи то наліво,  чи то направо… Як же мені іноді хочеться просто взяти і жбурнути у вікно цей винахід людства.. Щоб більше не згоювати, свій і так нікчемний, час на нього…
       Як все це сталося? Чому мої почуття вже вкотре повинні бути просто безжалісно вбитими? Я знову, вже вкотре, стою перед стіною.. Вона німа, слизька…  Вона холодна.. Вона гладка і висока.. Я її нізащо не здолаю.. І все.. Мене знову бездушно знищили.. Це збайдужіння просто вбиває мене.. Нажаль.. Не думала… Не знала.. Не чекала.. Вибач… Даремна спроба на повернення…

0

4

...колір тут немає ніякого значення!!!

        ...яка різниця якого кольору сніг??....... Білий чи мерехтливий??......... Все одно він перетвориться в прозореньку краплинку від тепла лагідних долонь...
... він розтане і почуття вирвуться на волю...
... він більш ніколи не перетвориться в холодну сніжинку і не полетить назад на небо... Але чому? Чому не повернеться?? Невже небу так важко прийняти свою власну частинку назад?? Мабуть так.. Так само важко, як і нам повертатись до минулого, як нам пробачати кохану людину за нанесений біль.. Ех… Це все наше життя.. Воно йде так, як йому цього хочеться.. Нічого не запитує.. Не запитує чи так повинно бути?? Чи це правильно?.. Все йде так, як треба.. І важко зупиняти все.. Важко тримати біля серця те, що ось-ось піде від тебе далеко-далеко.. І знову я в самоті.. В темряві… Я бачу лише себе… Я і єдина я.. Я єдина, самотня, але справжня.. Я не егоїстка, ні.. Такий у мене прояв власної душі, власного душевного стану.. Чому надто часто тут зустрічається “я”? Бо я пишу саме про себе.. Всі переживання я описую та показую лише паперу.. Мені так легше.. Але і папір не позбавляє самотності.. Сама живу, сама ходжу, сама проживаю дні своєї самотності.. Дні існування без нього… він мені не потрібен.. Я сама, але в своєму світі..
       І знову та ж сама мить.. Черговий прожитий день без нього… Постійно те ж саме.. Ті ж дні смутку та самотності…Дні, коли я сліпо, примруживши очі, продовжую своє існування…. Завдяки всьому цьому я придумала і само вдосконалила свій світ.. Світ, в якому всі вміють мріяти, надіятись, бачити.. Вони бачать там все.. І злість, і агресію, і брехню, і радість, і щастя.. Так вони там всі щасливі.. Там кожен бачить, як негативні, так і позитивні риси… Риси, які відповідатимуть всім, кожному з них, тобі особисто… В моєму світі ти будеш собою… Тобі не треба буде ставити себе вище чи нище.. Ти стоятимеш там, де поставило тебе життя..  Кожен з нас має право на своє я.. Кожен… Але є єдина прикрість.. Не всі можуть його показати.. Не всі можуть показати нам себе, себе справжнього, без цієї нікчемної, ілюзійної маски… У моєму світі кожен поставить себе перед собою, кожен бачитиме свої смаки у всьому, у всіх, в тобі… Там не треба когось копіювати.. Правила виживання там - просто бути собою.. Кожен знайде в собі янгола та літатиме вище всіх.. Матиме відверті, щирі мрії з величезною надією на здійснення.. Але, це не застраховує нас від сліз.. Сльоза.. Загадкове явище… Вона завжди буде прозорою....... І ніколи не буде непомітною.... А що ми зараз маємо?? Ми просто смертні, яким до вподоби страждання інших.. Він – демон, вона - милий ангел...
   ...ангели невидимі........ вони лише ззовні як люди, а в середині в них цілюща ніжність думок і неповторна блаженність лагідного світла пристрасті......... (це потрібно лише відчути ... і вірити, що це справді розтавший біленький сніг, який спустився з неба.....а не просто вода з під крана)

0

5

Черговий день…Ніч…День…Ніч… Все, як завжди…Навкруги все те, що й було..  І лиш щодня маленька, закохана дівчинка підходить до німого, заплаканого дощем, вікна. Вона щодня виглядає постать свого коханого. Їй кортить побачити бодай тінь. Навмисні чекання, бажання щось змінити в цьому глухому, майже мертвому світі. Але…ЇЇ надія вічна. Вона сподівається, що він все ще повернеться після того, як грюкнув дверима в її кімнату.. Відхід. Як важко втрачати те, що ціниш найбільше, те, що має для тебе не аби-який сенс..
      Сльоза… Вона веде її в загадкову пустоту.. Там немає нікого, немає його, немає її.. Вона страждає.. Їй важко бачити його рідко і з новою пасією. Шкода дівчинки. Вона все ще надіється. Її надія жива. Вона лише трохи втрачає сенс в подальшому існуванні.  Повільно, тримаючись за шибку вікна, вона сідає на підвіконня. Сльози.. Разом з нею плаче дощ, плаче серце, плачуть думки, ридає кохання.. Вона боїться його смерті.. Вона не може відпустити його, але й тримати поряд просто не може.. Він не піддається.. Щодня думки, щовечора сльози. Ніч закінчується тендітним сопінням носика та заплаканими очима. Таке життя.. Що ж їй робити коли її кохання помре? Що ж тоді буде з нею? Кому вона потрібна буде розбита? І все ще чекає.. А він навіть не видніється в темряві. А можливо він десь з черговою партнеркою? Мабуть він вже і не згадує мене!.. Істерики.. Крики душі.. Як важко втрачати кохання.. Як важко просто розуміти, що кохання також смертне.. Що воно втрачає останні нотки свого існування. Що втрачає будь–який сенс. Просто болить щось в середині.. Тебе перевертає.. Хочеться кричати, плакати, сміятися. І все це водночас. Щоразу, просто так сидівши на підвіконні, вона мовчки померає.. Вона гризе себе.. Вона руйнує себе думками.. Образливо, коли хочеш сказати комусь про свої почуття тебе ігнорують.. А потім ще й проявляють симпатію.. Дають нову надію і згодом руйнують її зі словами « не варто мабуть.. безглузда ідея..» І знову сльози.. Знову плач.. Невже я дійсно така вразлива людина? Невже я дійсно так важко переживаю все це? Чому? Що це в біса таке?
     І знову ніч закінчується тим, що дівчинка мовчки сходить з підвіконня та іде до ліжка. Вона повільно тремтячими руками бере ковдру та лягає.. Тут так спокійно, так тихо.. Так сумно.. Так глухо.. Так боляче… Хочу кричати.. Хочу померти.. Інколи просто хочеться взяти лезо та шмигнути ним по обом рукам. Щоб більше нічого не відчувати. Не терпіти цього прикрого болю, не бачити його.. Шкода мені таких людей.. Вони ж такі самотні.. Щоразу одне і те ж. Ніч-день, день-ніч.. Важко казати, але єдине, що можна порадити це не сидіти просто на місці. Оскільки останній місячний луч може пройти повз твоє серце та сховатись за хмарою..

+1


Вы здесь » ЭмИкИ_RuLeZz... ЭмО ЛюБоВь... ТуТ! » НаШи ДнЕвНики » Просто біль


Создать форум © iboard.ws